Previous Entry Share Next Entry
Левко Лук'яненко :
xyu

Левко Лук'яненко: 30-річчя Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод

http://maidan.org.ua/static/mai/1162840969.html


9 листопада 1976 року десять громадян України стали відкрито на прю з гігантською комуністичною машиною за свободу людини та українські національні права.

Як це було?

На початку 70-х років взаємини між Радянським Союзом і Китаєм загострилися. Напруження зростало до небезпеки вибуху справжньої війни.
Китайці вздовж залізниці Пекін-Москва на радянській території почали поширювати "антирадянські" листівки й короткі статті.

У концтаборах ми, політв'язні, несподівано отримали потужного союзника.
Стратеги Радянського Союзу розуміли, що воювати одночасно на сході з Китаєм і країнами НАТО на заході не можна, того вирішили домовитися з Заходом, аби звільнити руки для дій на Сході. 1975 року у Гельсинкі (Фінляндія) відбулася нарада 35 країн Європи, США і Канади з питань безпеки і співробітництва в Європі.

2 серпня 1975 року в газеті "Известия", (яка виходила 9 млн. накладом) був надрукований Заключний акт Гельсинської наради. Складовою частиною Заключного акту була Загальна декларація прав людини ООН від 10.12.1948 року.

Нарада 35-х держав була компромісом між двома військовими блоками: країнами Варшавського договору і країнами НАТО. Москва Заключним актом досягла Міжнародного затвердження післявоєнних кордонів, тобто своїх завоювань.
Захід Заключним актом досягав публікацій в СРСР міжнародних документів з прав людини, чим надіявся розм’якчити комуністичний блок.

Передові демократи з Москви і Києва - видатні особистости: Андрій Сахаров, Юрій Орлов, Петро Григоренко. Микола Руденко вирішили кинути пробний камінь, щоб з'ясувати, чи справді слова керівника Союзу РСР Брежнєва Л.І. про відданість Ідеалам демократії означають якісь практичні кроки до демократизації СРСР, і в травні 1976 року створили Московську Гельсинську групу.

У січні 1976 року я закінчив 15-річне ув'язнення і з Володимирського централу звільнився у "велику зону"(так в’язні називали Союз РСР).
У вересні до мене у Чернігів (де я жив під адміністративним наглядом) приїхав Микола Руденко з Олесем Бердником. Руденко розповів про Московську групу і запропонував створити Українську.

Я зрозумів геніальність політичного ходу і ми приступили до праці, Спитав Руденка; надії на демократизацію - це добра справа, але якщо нас посадять, то?..."" "То сидітимемо!" - відповів. Я уважно подивився на нього й зрозумів: він не злякається!

9 листопада 1976 року нас десять осіб створили Українську групу сприяння виконаню Гельсинських угод.
Керівником обрали Миколу Руденка (родом з Луганської області) учасника й інваліда Другої світової війни, нагородженого двома орденами й шістю медалями, талановитого поета, письменника, філософа.

Координатором між Українською і Московською групами став генерал Петро Григоренко. (Родом із Запорізької області). Інші засновники групи (за алфавітом): Бердник Олесь - Київ, Кандиба Іван - Львів, Лук’яненко Левко - Чернігів, Маринович Мирослав - Львів, Матусевич Микола – Київщина, Мешко Оксана - Київ, Строката Ніна - Одеса, Тихий Олексій - Донецьк.

Про свою появу ми заявили двома документами:
Декларацією Української групи сприяння виконанню Гельсинських угод і Меморандумом № 1.

Преамбулою до Декларації взяли ст. 19 Загальної декларації прав людини ООН, яка проголошує:
Кожна людина має право на свободу переконань і вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими способами і незалежно від державних кордонів.
Аби не звинувачували нас у створенні підпільної організації, ми подали в Декларації всі наші адреси й телефони.
Ми домовилися, що на випадок арешту на питання слідчого "Хто написав Декларацію?" (чи коли дійде діло до будь-якого документу) кожен відповідатиме - "Я"! (Цим ми вибили у чекістів основу для натравлювання нас один на одного).

У січні наступного року приїхав до мене в Чернігів Руденко і розповів, що його квартиру на другому поверсі ''бандити" закидали камінням. Побили шибки. Слава Богу, не влучили ні в нього, ні в дружину Раїсу.
Я радісно посміхнувся: це нова у чекістів тактика. їхня звична тактика інша: тихо приходять уночі, тихенько забирають людину - і ніякого тобі брязкоту скла. А людина може зникнути навічно. Тож кидання у вікна каміння - це вже слабкість, тобто добра ознака.

Поява відкритих легальних захисників прав людини - зовсім нове явище і чекісти спочатку розгубилися й не знали, що діяти. Та невдовзі отямилися і 5 лютого 1977 року вчинили перші арешти. У Москві арештували Орлова, Гінзбурга і Щаранського, у Києві - Руденка й Тихого. Комуністичний режим перелякався правозахисних груп.

Далі пішло таким порядком.
У Москві викликали дисидентів у КДБ і пропонували альтернативу: або виїжджай за кордон, або - в’язниця.
Москвичі обирали друге.

У Києві альтернативи не було. Тут арештовували зразу. Звинувачення пред'явили за ст. 187-1: Поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад.
Стаття передбачала позбавлення волі до трьох років. Такий термін ув'язнення не лякав патріотів і замість арештованих Руденка й Тихого до Групи вступили з Січеславщини (Дніпропетровщини) Віталій Калиниченко і з Івано-Франківська Василь Стрільців.

У квітні 1977 року арештували Матусевича і Мариновича. Замість них до Групи прийшли кияни Петро Вінс та Ольга Гейко.

З настроїв по Україні чекісти побачили, що за умов кари у три роки ув'язнення Група не зменшуватиметься, а навпаки - зростатиме. І тоді змінили юридичну кваліфікацію "злочинної" діяльності на ст. 62 КК УРСР, яка передбачала ув'язнення за першої судимості до 7 років і 5 років заслання і за другої судимості до 10 років ув'язнення і того ж заслання. Це остудило кипіння у патріотичних колах і Група в подальшому поповнювалася в основному тими, хто був за політичні переконання на засланні та в таборах.

У жовтні 1977 року Григоренко розповів мені через телефон припущення, що його виженуть за кордон під пристойним приводом - задоволення давнього клопотання випустити за кордон для операції простати. Тепер він не хотів їхати на операцію, бо після спровадження Сахарова під домашній (чекістський) нагляд у Нижній Новгород та ув'язнення Орлова був центром дисидентства цілого Союзу РСР і мав глибоке відчуття відповідальності за долю протестного руху. Невдовзі після цієї розмови зателефонував і розповів, що чекісти його відправляють-таки за кордон і ставлять умову: дозволять повернутися у Союз, якщо він не виступатиме за кордоном з критикою влади.

Я хоча й не вірив про дозвіл на повернення, проте радив стримуватися у США, аби не давати формальних зачіпок, бо його присутність у Москві для нас надзвичайно важлива. Та й Андрій Сахаров просив не затримуватися за кордоном.
У листопаді 1977 року він поїхав у США і там справді стримувався і говорив тільки маленькі кусочки великої правди про становище в Імперії зла. Проте стриманість не врятувала. Його позбавили радянського громадянства і права повернутися в Союз.

У грудні 1977 року арештували мене і посадили в Чернігівську в'язницю. Уже перед тим я знав про арешт у Києві Гелія Снігерева. Через Оксану Мешко я просив його вступити до Гельсинської Групи. Він сказав, що ми недостатньо радикальні, і відмовився. У Чернігівській тюрмі у їжі давали якусь заразу. Одного ранку після снідання мені моментально скувало всю спину. Не міг поворухнутися і зробити крок. На ліжко допомогли лягти. Я відмовився від їжі. Мені повезло: чи спожив меншу дозу чи організм виявився дужчий від організму Гелія Снігерева, якого приблизно тоді ж "обробляли" у Київському КДБ - у нього параліч посилювався і врешті-решт поклав-у могилу, а я вижив.
Наша Гельсинська група поповнювалася до 1984 року.
Через арешти і суди пройшла 41 особа.

Ми стали частиною світового руху за демократію, що робило нас сильними. І серед мотивів, що примусили Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла. Горбачова почати перебудову, був безперечно й мотив поступки перед правозахисним рухом.

За період ув'язнення від лютого 1977 до 1988 року Михайла Мельника довели до самогубства. У неволі померли Тихий, Марченко, Стус і Литвин.
До честі української нації із 41-го репресованого зрадив тільки один. Згадайте Ісуса Христа і його 12 апостолів: там один зрадник - на 13 осіб, у нас один - на 41 особу.

Уже тільки із-за цього Гельсинська група заслуговує на подяку незалежної України.
Із засновників в живих залишилося нас троє - Микола Матусевич, Мирослав Маринович і я.

Додаток.
31 жовтня 2006 року Верховна Рада України розглядала проект Постанови Мустафи Джемилева, Ніни Карачевої і Левка Лук’яненка " Про відзначення сторіччя з дня народження видатного українського громадського діяча, генерала Петра Григоровича Григоренка ". За цю Постанову проголосували 189 народних депутатів і Постанова провалилася - яскраве свідчення, що більшість парламенту і не українська, і не освічена, і не шляхетна. Вона не хоче вшановувати видатних синів України, вона не знає, що генерал Григоренко провоював усю Другу світову війну, вона неспроможна визнавати жертовних заслуг іншої людини перед Батьківщиною.
Шкода, що парламент має такий низький інтелектуально-етичний рівень.

2 листопада 2006р.
Л.Лук’яненко.


Біографічна довідка про генерала Григоренка

Григоренко Петро Григорович (16.10. 1907-21.02. 1987) - громадський та військовий діяч, генерал-майор, народився у селі Борисівці (тепер Запорізька обл). Служив у Червоній армії, учасник боїв на річці Халхин Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні 1941-1945р.р. З 1945 викладач Військової академії ім. Фрунзе (Москва). У 1961 виступив з критикою сталінізму та політики М.Хрущова. 1963 створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 позбавлений звання, нагород та пенсії. 1964-1965 і 1969-1971 зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, не мав ніякої роботи. У травні 1976 став членом-засновником московської Гельсинської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопаду 1976р. у Києві Української Гельсинської групи.

Першою постаттю у дисидентському русі середини 70-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не сміла його арештувати і терпіти не могла, того десь 1973 року вивезла з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ.

У цей час генерал Григоренко стає центром дисиденства Радянського Союзу.
Григоренко - координатор діяльности Української і Московської груп. Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? - Владі. Сприяння у чому? - У виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсинської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти взялися репресувати членів Гельсинських груп.

Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер на вигнанні у США 1987 року, недоживши 4 роки до проголошення України незалежною державою.

У спогадах писав про себе:
"Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повченнями, багато яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга, переважно про них, цих людей."

Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.

  • 1
(Deleted comment)
Героям Слава!
мені пощастило кількох з них зустрічати особисто.

Шкода що ніхто з них ВСЕ ЩЕ не дожив до створення Незалежної Держави.

Але ми її створимо. Любою ціною.

  • 1
?

Log in