?

Log in

No account? Create an account
Previous Entry Share Next Entry
(no subject)
baba na spyni
xyu
Петро Миколайович
Історія від очевидця

Історія №30. Марш Свободи
Петро Миколайович їхав на власному авто УАЗ-469 ранковим Подолом. Через кожні 100 метрів він зупинявся і в’язав чорно-золоті стрічки – на стовпи, на кущі, на дорожні знаки, на антени джипів і запорожців.

Він почав свій труд на Борисоглібській, потім повернув на Сагайдачного, потім повз Контрактову і Хорива – на Костянтинівську, а звідти повернув на Вали. По Смирнова-Ласточкіна він піднявся до Художньої академії. Під час підйому працівники ДАІ спробували оштрафувати Петра Миколайовича за те, що він їхав угору під „цеглину”, але першого секретаря виручило посвідчення народного депутата.

Помітивши чорно-золотим кольором Академію, Петро Миколайович вибрався на Львівську площу, звідки рушив уздовж Великої Житомирської. Він в’язав уже третій пакет стрічок і відчував приємну втому. „До Майдану дов’яжу, а там спущуся”, - подумав Петро Миколайович.

На розі Великої Житомирської і Володимирської дорогу йому перегородив натовп людей під червоно-жовто-зеленими прапорами. Спершу Петро Миколайович подумав, що це демонстрація литовців, пригноблених євросоюзівським режимом, але потім побачив у натовпі багато людей у формі. „Знову ДАІ, - подумав перший секретар. – Тому і з світлофорними прапорами. Але що їм ще треба?”

До Петра Миколайовича підійшло кілька дівчат з узбецькими кісками.

- А шо ви вяжетє? – запитала одна з них, одягнута в яскравий драний балахон.
Це Георгієвська стрічка, - відповів Петро Миколайович. – Колір планки у медалі „За відвагу”. Нагадування про перемогу нашого народу у Вітчизняній війні.

- Планкі? – з цікавістю запитала дівчина.

- Та какой планкі?! – вигукнула інша. Її голос був схожий на хлопця, і зрештою за вторинними статевими ознаками Петро Миколайович виявив, що це таки чоловік. На його футболці був зображений якийсь чорношкірий кучерявий мужик. – Посмотри на него, какой красний! Єму тока б бухнуть! І про вайну папіздєть. Вотка „Спєцназ”, піва „Дєсант”!

- Алкашня! – вигукнула третя, яка теж виявилася хлопцем. Його руки були прикрашені купою браслетів, сплетених з бісеру. В цих руках він тримав червону, жовту й зелену надувних кульки. – Іщьо по-укрaінскі говоріт. Нацик! Правакатар! У нас Марш Свабоди, так шо, дєда, валі атсуда, і нєхуй тут вязать. Мейк піс, нот вор, дєда!

Червона кулька вибухнула з гучним звуком. Ображений Петро Миколайович від’їхав подалі від цих психічних на Софіївську площу. Він обв’язав виїзд з пожежної частини і взявся за коня Хмельницького, коли його знову відволікли.

- Скажи наркотікам нєт, Ісусу – да, - почув Петро Миколайович за спиною і озирнувся.

За ним зібрався ще один натовп – в основному дядьки й тітки. На чолі їх був чорношкірий мужик, тільки не кучерявий, а лисий.

- Он бил с німі, только што аттуда! – верещала якась огрядна пані, зриваючи пов’язані Петром Миколайовичем стрічки. – Вєлікавозрасний амбал, а наркаман! Куда власті смотрят! Ну нічєго, тєпєрь ми навєдьом в століце парядак.

- Брат мой, - сказав чорношкірий. – Брат мой, прімі в свойо сєрце Ісуса. Пріході к нам на служеніє, у нас много бивших наркаманов, коториє раскаялісь. У нас єсть сталовая...

Але Петро Миколайович не слухав. Він скочив в УАЗ-469 і від’їхав до Михайлівської площі. „Може, це прихована камера? – подумав він, вибираючися з машини. – Адамчик вирішив пожартувати”.

Він в’язав стрічки в арці на Михайлівській, біля будинку Президента. „Катерині зроблю приємне на свято”, - саме думав Петро Миколайович, коли раптом з вулиці почувся звук розбитого лобового скла УАЗа. Потім в арку зайшли шестеро тінейджерів. Їхні обличчя були прикриті синьо-білими шарфами (Партія регіонів? – подумала ліва півкуля Петра Миколайовича), камуфляжні штани і сині джинси заправлені у високі військові чоботи, які всі були чомусь із білою шнурівкою.

- Етат? – запитав перший з тінейджерів, вбраний у жовту бейсболку в червоно-коричневу клітинку тіпа „берберрі”. В руках він тримав пляшку пива „Оболонь”.

- Точна, - відповів хтось ззаду. – Я єво єщьо с планокурамі викупіл. Потом он с чьорножопимі тусавался.

Петро Миколайович подумав, що жарти затягнулися.

- Шо ж ти, блядь, нацию губішь, хуіла? – запитав тінейджер з пивом. – Наркату сваю єбучую толкаєш, зогу продайош. Шо за хуйню ти тут вяжеш чьорна-оранжевую? Ти шо, крот, блять? Крати далжни жить в зємлє!

Він зручніше перехопив пляшку. Петро Миколайович заціпенів.

І тут з двору в арку забігла інша група тінейджерів. Теж у камуфляжних штанях, військових чоботях і з пивом, тільки замість біло-синіх шарфів мали арабські хустки, а замість білих шнурівок – червоні.

Кілька секунд сторони дивилися один на одного. Потім почали підбадьорювати.

- Ну, давайтє, бляді красниє! – крикнув тінейджер у бейсболці. – Ачко нє жмьот? Ілі уже удолбілісь і засситє?

- Ти сам нє уссись, гітлєр йобаний! – відповіли з іншого боку. – А ти, дєд, тоже готовся вигрєсті за лєнтачці сваі аранживиє! Пагналі!

Але ніхто не зрушив з місця. Сторони ще секунд тридцять обзивали один одного всілякими гидкими словами. А потім у двір заїхала темно-синя тойота, на дверцятах якої був намальований хижий птах і написано „Беркут”.

- Мєнти! – зраділо закричали противники. – Сваліваєм! На Труханав!

І розбіглися. Петро Миколайович знеможено привалився до стіни. З тойоти полізли великовозрасні амбали в чорній формі.

Петро Миколайович поспішно поліз у внутрішню кишеню за посвідченням народного депутата.

Амбали поспішно рвонули до нього.

http://nash-petro.livejournal.com/7744.html